Тривале перевантаження голосового апарату, неправильне застосування голосу під час розмови в шумній  обстановці можуть призвести до  порушеня  голосу. Існує категорія людей, яка використовує  голос  з  професійною метою і змушена  багато та довго говорити.  Це вихователі дитячих садочків, вчителі (особливо молодших класів), співаки, тренери багатьох видів спорту, біржові маклери,  лікарі-сурдологи, а також, батьки, у яких надмірно галасливі діти.

       Формування та відтворення голосу в шумі вимагають посиленої роботи м’язів голосового апарату (гортані) для того, щоб бути почутим та правильно зрозумілим співрозмовником. Такий оратор змушений «перекрикувати» шум.  Надмірна робота голосового апарату несприятливо впливає на стан голосу, приводячи спочатку до його функціональних змін. Однак, з часом, неправильний механізм голосоутворення може закріпитися, з’являються органічні зміни в гортані – голосові вузлики, що вимагають хірургічного лікування. Статистика підтверджує, наскільки серйозною є дисфункція гортані та ставить цю патологію на перше місце серед професійних хвороб вчителів.

       Правильне формування голосу обумовлює правильна гігієна – формування голосу відповідної сили та напруги. Виконання цієї умови вимагає досить тихого та спокійного оточення. Через надмірний шум ми говоримо голосніше, з більшою силою, м’язи гортані починають більш інтенсивно виконувати свою роботу. Змінюється тембр голосу, його дзвінкість,  голосі з’являються елементи, що погіршують його звучання.

       Кілька порад для попередження розладів голосу при спілкуванні в шумі:

       не кричіть на неслухняних дітей, замість цього користуйтеся жестами, щоб привернути їх увагу;

       не кричіть на спортивних змаганнях, висловлюючи своє захоплення, користуйтеся свистками, трубками;

       намагайтеся обмежити шум під час розмови, закриваючи вікна та двері;

       під час бесіди поверніться  в сторону співрозмовника;

       говоріть, зберігаючи пряму поставу та піднявши голову;

       допомагайте собі при розмові жестами;

       Як піклуватися про голос?

• пам’ятайте про «м’який» початок  розмови;
• не підвищуйте голос;
• пам’ятайте про перерви та правильне дихання, не прагніть все сказати за один  видих;
• пам’ятайте, що необхідно говорити не на вдиху, а тільки на видиху;
• робіть глибокий вдих;
• під час розмови користуйтеся вашими артикуляційними м’язами, відкривайте рот, щоб не стискати губи;
• контролюйте, щоб м’язи плечей, шиї, гортані, грудної клітки були розслаблені та не напружені;
• робіть невелику розминку м’язів перед тривалою  розмовою (наприклад, муркотіння).

       Що варто пам’ятати:

       Звичний кашель може пошкодити голосові зв’язки. Замість покашлювань спробуйте наступне:

       повільно проковтніть слину,

       випийтие води,

       потихеньку кашляйте. 

       Зневоднення організму несприятливо  впливає на голос. Пийте не менше 8 склянок рідини на  день (напої без кофеїну, безалкогольні та негазовані); пийте, навіть, якщо не відчуваєте спраги, а також під час розмови.

       Підтримуйте оптимальну вологість повітря. Користуйтеся зволожувачем повітря в приміщенні, де Ви живете, працюєте.

       Намагайтеся не говорити занадто швидко, голосним та напруженим голосом, уникайте включень низки звуків (наприклад, еее …).

       Деякі звички можуть бути шкідливі для Вашого голосу:

       розмова «на підвищених тонах»;

       розмова «на залишках повітря»;

       напруження  м’язів шиї, верхньої частини грудної клітки або плечей;

       розмова під час виконання  інтенсивних фізичних вправ.

         Дайте відпочити Вашому голосу, якщо Ви втомилися або якщо у Вас респіраторна інфекція: при респіраторному захворюванні може з’явитися осиплість. У даній ситуації необхідний голосовий спокій. Намагайтеся говорити пошепки або спокійним та тихим голосом, без напруги.

Заїкання – це недолік мови на який страждає майже 1% населення і який зазвичай виникає до 3-5 років життя. Розлад проявляється порушенням вербальної комунікації, труднощами збереження швидкого темпу мовлення через надмірні дихальні, голосові та артикуляційні м’язові судоми.

       Найчастіше заїкання проявляється у вигляді:

       повторення слів (тато тато тато купив мені мені),

       розспіву слова (часааааами у меееене неееежить),

       паузи між словами (….. я хочу ….. дивитися ……… телебачення),

       затримки фрази (дозволяє використати перерву на хвилину відпочинку),

       доповнення звуком (я іііііі куплю іііііііі цей ііііііі хліб),

       проблеми з диханням (часті вдихи, захлинання повітрям),

       «співставлення» (дотик очей, губ, ніг і інших частин тіла),

       уникнення зорового контакту.

       Зазвичай ми визначаємо заїкання, як втрату контролю над вимовою. Це наполеглива спроба висловити слова при порушенні органів артикуляції.

       Люди, які заїкаються, уникають важких слів, відсторонюються від виконання різних громадських доручень, не підтримують бесіду в суспільстві, тому ми часто можемо і не помітити, що людина страждає порушенням мови. Спочатку заїкання проявляється незначно і людина не завжди усвідомлює, що її мова не плинна. В результаті несприятливих умов або неправильної поведінки з боку оточуючих (друзі, знайомі, батьки), дефект мови закріплюється і стає серйозною проблемою відчуття постійного страху спілкування. Виникає фрустрація (психічний стан в ситуації реальної або передбачуваної неможливості задовольнити  ті чи інші потреби, проявляється розчаруванням, тривогою, роздратуванням і навіть розпачем). Клінічна картина заїкання змінюється та залежить від багатьох факторів. Ознаки порушення мовлення можуть зникати, пом’якшуватися, а також посилюватися нав’язливим страхом в ситуаціях і моментах сильного психічного напруження (при спілкуванні у великій групі людей, під час розмови по телефону).

       Більшість людей, що заїкаються, поділяє думку, що приховані аспекти заїкання (страх, збентеження, сором, напруга) впливають на втрату віри у власні можливості. Найскладнішим для людини, що заїкається, є страх перед тим, що раптом вона почне заїкатися і як на це відреагують оточуючі.

       На рівень страху має вплив сприйняття себе людиною, яка заїкається. Чим більш вираженими є ознаки заїкання, тим більш залежною від думки оточуючих є людина, при цьому знижується її самооцінка. Відсутність реакції на проблему заїкання при спілкуванні з другою стороною, не усуває її, а навіть робить ще більш складною.

       Як допомогти людині що заїкається?

       Необхідно:

       ставитися до людини при спілкуванні, як до партнера і уважно його слухати;

       приймати спосіб вираження людей, що заїкаються;

       не переривати і не говорити за людину з заїканням (це ознака нетерплячості і визнання його недієздатності);

       не виражати хвилювання, жалю і гніву, дозволити закінчити фразу;

       утримувати зоровий контакт під час розмови.

       Як батькам і вчителям допомогти дитині, що заїкається?

       Необхідно:

       говорити з дитиною повільно та спокійно;

       не перебивати дитину, не допомагати закінчити слово або фразу, попросити говорити повільно, спокійно дихати і не переживати;

       звертати увагу самої дитини на те, як вона говорить, особливо, якщо є великі труднощі;

       дозволити закінчити висловлювання і потім акцентувати на тому, що не завдає їй занепокоєння;

       приймати епізоди заїкання, як щось природне;

       слухати, що дитина говорить, а не як говорить;

       не виключати дитину з процесу розмови;

       для гарного самопочуття долучати до загальної декламації, хорового співу та читання (при таких формах спілкування заїкання проходить);

       допомогти дитині виробити самооцінку, не беручи до уваги її помилки при розмові, а підкреслювати інші дії, які вона добре виконує;

       заохочувати навіть незначний успіх учня з неплавною мовою та позитивно налаштовувати на більш важкі дії;

       оберігати психіку дитини з неправильною вимовою і, одночасно, загартовувати її, допомагаючи виходити зі складних ситуацій, в разі якщо дитина не може впоратися самостійно.

       Поради людині, яка заїкається:

       Ви повинні:

       точно визначити вашу проблему: що Ви робите, коли заїкаєтеся, як поводитеся, які ваші думки та почуття;

       намагатися завжди говорити ґрунтовно, не залежно від того, чи виявиться заїкання, чи ні.

       здійснювати всі зміни у своєму житті поступово;

        підтримувати розмову;

       заїкатися вільно і не намагатися приховувати, що Ви – людина, що заїкається;

       пробувати говорити так багато і так часто, наскільки це можливо;

       Ваше відкрите ставлення до проблеми та старання дозволять позбавитися від страху;

       «Краще говорити заїкаючись, ніж часто мовчати»

       Пам’ятай, що ти заїкаєшся у доброму товаристві: Вергілій,  Ісаак Ньютон, Чарльз Дарвін, Мерилін Монро, Уїнстон Черчилль, Ентоні Куїнн, Лукаш Голець, Брюс Вілліс, Майк Тайсон, Єжи Овсяк, Адам Міхнік.

       Допомога пацієнтам, що заїкаються:

       Ми розробили та ввели в клінічну практику різноманітні способи лікування людей, що заїкаються.

       Розмаїття чинників, що впливають на виникнення заїкання, вимагають  проведення ретельної діагностики.

         Пацієнтам проводять фоніатричні, логопедичні, психологічні та педагогічні обстеження.

За результатами обстежень розробляється індивідуальна реабілітаційна програма. При цьому робиться акцент на логопедичну терапію, поліпшення швидкості мови пацієнта, психотерапію, фізіотерапію, релаксаційні вправи, фоніатричну реабілітацію та фармакотерапію.

Діагностичні дослідження перед кохлеарною імплантацією – це один з елементів Програми Кохлеарних Імплантів. Функціонування цієї програми вимагає колективної роботи фахівців багатьох галузей: медицина, біомедична інженерія, акустика, сурдологопедія, психологія, спеціальна педагогіка.

       Застосування

       Лікування при використанні системи кохлеарної імплантації застосовується як у дітей, так і дорослих у випадках:

• повної двосторонньої глухоти (долінгвальна і постлінгвальна);
• глибокої втрати слуху;
• відсутності позитивних результатів використання слухових апаратів;
• часткова глухота, тобто нормальна здатність чути на низьких частотах і відсутність чутливості на високих частотах.

       Причини розладів

       Серед причин розладів слуху, які можна лікувати за допомогою кохлеарної імплантації, можуть бути:

       генетичні порушення слуху;

       травми голови;

       ототоксична дія ліків;

       вірусні та бактеріальні інфекції;

       метаболічні та мікроциркуляційні хвороби;

       акустична травма;

       ідіопатичні причини.

       Діагностичні процедури

       Обстеження перед операцією дає можливість провести діагностику в короткий час, тому може відбуватися в умовах госпіталізації і мати наступні елементи:

       Клінічна оцінка пацієнта перед кохлеарною імплантацією ґрунтується на ретельному опитуванні лікаря, включаючи детальне аудіологічне обстеження та отоларингологічний огляд. У багатьох випадках існує необхідність в консультаціях з іншими фахівцями.

       Метою аудіологічного обстеження пацієнтів-кандидатів до кохлеарної імплантації є оцінка втрати слуху та позитивних результатів використання слухових апаратів з точки зору виконання вимог до кохлеарної імплантації.

       Логопедичний огляд пацієнта перед кохлеарною імплантацією визначає рівень розвитку та функціонування мови, також оцінку розвитку слухового сприйняття за допомогою слухових апаратів.

       Педагогічно-психологічна оцінка визначає труднощі та емоційно-освітні потреби дитини з порушеннями слуху, а також людей, які беруть участь у її вихованні.

       Багаторічний досвід колективу в застосуванні цього методу та позитивні результати у розумінні мови у пацієнтів імплантами, дозволяють вважати, кохлеарну імплантацію як метод, що дозволяє чути та розрізняти звуки, а її використання є безпечним.

Як свідчить статистика, на кожну тисячу новонароджених припадає один з тотальною глухотою, а в перші 2-3 роки життя три малюка втрачають слух. За цими сухими цифрами ховається людська трагедія – найдорожча людина в світі ніколи не почує не тільки звуки музики або спів птахів, але і звичайну мову. Передати відчай батьків словами неможливо. Так було до недавнього часу. Але сьогодні існує кохлеарна імплантація.

       Що таке кохлеарна імплантація?

       Здебільшого при пошкодженні рецепторів завитки допомогти глухому не можуть навіть найкращі слухові апарати, людина чує лише низькочастотні звуки середньої та великої гучності, але високочастотні або тихі – йому недоступні, мова звучить нерозбірливо. Дитина в такій ситуації не зможе навчитися розуміти мову на слух і тим більше говорити. Допомогти такому пацієнту може тільки кохлеарна імплантація – система заходів з використанням високотехнологічних пристоїв спрямована на відновлення слуху.

       Історія кохлеарної імплантації

       Проблема посилення звуку за допомогою електростимуляції почала вивчатися ще в XVIII столітті, але лише в 60-х роках минулого століття був вперше виготовлений апарат, який зміг би носити глухий пацієнт. У 1978 році пацієнтові вперше був імплантований кохлеарний імплант. Однак такі втручання проводилися лише дорослим з глибоким порушенням слуху і тільки з 1990 року вік пацієнтів поступово знизився. При цьому на зміну одноканальним аналоговим пристроям, що дозволяли тільки визначити наявність та гучність звуку, проте не давали можливість сприймати мову, прийшла багатоканальна система.

       Коли необхідна операція?

       Безумовно, досягти непоганих результатів у реабілітації нечуючих дітей можливо при ранньому слухопротезуванні та за допомогою звичайних слухових апаратів, застосовуючи різні сурдопедагогічні методики. Але кохлеарна імплантація відкриває нові можливості – сприймати такі звукові частоти, почути які за допомогою звичайного апарату неможливо. При сенсоневральній приглухуватості найчастіше вражаються рецептори завитки, волокна слухового нерва збережені. Але для виникнення слухового відчуття перетворити акустичний сигнал в електричний імпульс пошкоджені рецептори (волоскові клітини) не здатні. Цю роль бере на себе кохлеарний імплант. На відміну від попередніх років, сьогодні завдяки удосконаленню методик і якості кохлеарних апаратів змінилися критерії відбору пацієнтів: супутні порушення зору, ДЦП, розумова відсталість не є перешкодою до операції. Кохлеарна імплантація проводиться пацієнтам з граничною втратою слуху (75-90 дБ), якщо звичайний слуховий апарат не допомагає.

       Оперативне втручання можна проводити в будь-якому віці, як правило, з 12 місяців, хоча, не виключено і раніше. У пацієнтів з вродженою патологією або втратою слуху на першому році життя результати можуть бути досягнуті до трьох років. У дітей старшого віку питання вирішується, враховуючи психологічні та медичні показники. У дорослих рішення про операцію приймається з урахуванням стану здоров’я.

       У людей з нейросенсорною втратою слуху, що з’явилась недавно, а також при прогресуванні хвороби та у тих пацієнтів, які успішно використовували слуховий апарат; соціально адаптованих, а також тих, що говорять – кохлеарний імплант найбільш ефективний.

       Протипокази до проведення операції

       У деяких випадках кохлеарний імплант може виявитися марним.

       Якщо патологія викликана ураженням слухового нерва або центральних відділів слухового аналізатора, розташованих в скроневих частках кори та стовбурі мозку. Це може бути наслідком, наприклад, невриту, в результаті крововиливу в мозок.

       При кальцифікації або осифікації завитки, що ускладнює введення електрода в нього, підвищуючи тим самим ймовірність невдалого лікування.

       Приглухуватість протягом тривалого часу, при цьому пацієнт відмовлявся від користування слуховим апаратом або тоді, коли компенсація від його використання недостатня. У таких випадках наступає атрофія гілочок слухового нерва.

       Імпланти – від простого до складного

       Кохлеарний імплант, кодуючи акустичну інформацію в імпульсні сигнали, передає її безпосередньо на нервові волокна, минаючи пошкоджені ланки. Операція по його імплантації проводиться більше 30 років. У далеких 60-х минулого століття кохлеарний імплант з одним електродом був створений щоб допомогти глухим пацієнтам. І лише в 1978 році було розроблено та  імплантовано багатоканальний кохлеарний імплант. До кінця століття розміри зовнішньої частини поступово зменшувалися, модернізовувалися і сьогоднішні моделі значно відрізняються від своїх попередників. Сьогодні розроблені імпланти, призначені пацієнтам з аномалією розвитку або анатомічними особливостями будови внутрішнього вуха. Розроблено стовбуровий імплант для тих хворих, глухота яких викликана ураженням на рівні слухових нервів. У сучасних моделях використовується до 24 електродів. Вживлюються два імпланти: на сьогоднішній день в світі проведено близько 3000 білатеральних операцій.

       Кохлеарна імплантація складається з декількох етапів:

       – Обстеження кандидатів

       – Хірургічне втручання

       – Реабілітація

       Підготовка до операції складається з поглибленого аудіологічного обстеження. Сенсоневральна глухота повинна бути підтверджена аудіометрією та дослідженнями, що свідчать про враження звукосприймаючого апарату. Також необхідно виключити патологію слухового нерва, при якій операція виявиться неефективною. Цілісність барабанної перетинки є обов’язковою умовою. Крім того, рекомендується виконати комп’ютерну та магнітно-резонансну томографію.

       Стандартна операція триває близько 1,5 години, в ході якої кохлеарний імплант розміщується в завушній зоні, а електроди вводяться до завитки. Під час передопераційного обстеження слід виключити хвороби, що перешкоджають проведенню загальної анестезії.

       Реабілітація є невід’ємною частиною кохлеарної імплантації. Після кохлеарної імплантації при підключенні мовного процесора та налаштування необхідно навчити пацієнта сприймати, розрізняти звуки та використовувати ці знання для розвитку мови. По суті, реабілітація – найтриваліший та найважчий період для пацієнта.

       Довгий процес реабілітації

       Реабілітація проводиться командою фахівців, куди входять аудіологи, сурдопедагоги, отохірурги, психологи. Потрібно бути готовим до занять за спеціальними методиками, до тривалих настроювальних сесій, консультацій фахівців. Протягом усього життя необхідне спостереження фахівців, а також періодичне програмовування мовного процесора.

       Відбір кандидатів

       Відбору кандидатів приділяється надзвичайна увага. Апріорі, неефективне втручання призведе не тільки до дискредитації методу, але і краху надій, що може стати причиною психологічної травми. Показаннями до імплантації можуть бути:

       двостороння сенсоневральна глухота;

       відсутність поліпшення сприйняття звуків при використанні правильно підібраних слухових апаратів протягом 3-6 місяців;

відсутність психологічних та когнітивних проблем, а також серйозних супутніх патологій.

Вухо людини сприймає звуки в діапазоні частот від 16 до близько 20 000 Гц (середнє число коливань в секунду) і охоплює до 11 октав. Вище знаходяться ще 16 октав, що зараховуються до ультразвуку, їх чують деякі тварини (фортепіано наприклад включає в себе тільки тони в діапазоні 27-4350 Гц). Чутливість вуха найбільша для 2000-3000 Гц. Рівень сили звуку (сила/гучність) вимірюється в децибелах (дБ).

       Діапазон слуху людини можна описати так званим «слуховим полем», що знаходиться на аудіограмі між порогом чутності в області аудіометричного нуля (0 дБ) та порогом больового відчуття, що доходить до 130 дБ, в тій же самій шкалі. Нормальний слух складається зі звуків від 0 до 130 дБ. Виконуючи дослідження слуху, можна перевірити діапазон частот від 125 до 12 000 Гц.

       У погано чуючої людини слухове поле зменшується і звужується. Воно зменшене майже з кожного боку: головним чином – «зверху аудіограми» – через «підвищення» порогу чутності, праворуч – через скорочення отримання окремих частот, і знизу – через «зниження» порогу слухового дискомфорту та больового відчуття. Час від часу слухове поле звужується. Це є причиною не тільки порушення сприйняття багатьох звуків, а також до деформації тих, що можна почути. Окремі фрагменти акустичної інформації створюють погану основу для ефективного спілкування з оточуючими людьми.

       Що таке тональна аудіограма?

       Протягом багатьох років основним обстеженням слуху є тональна аудіометрія, тобто визначення порогів сприйняття звуків в діапазоні від 125 до 10-12 тисяч Гц для кожного вуха окремо. Для визначення напруги звуків використовується шкала децибел, причому 0 дБ – це поріг чутності добре чуючого вуха, а рівень 120 дБ – це межа неприємного відчуття, близька до порогу больового відчуття. На сітці аудіограми визначається поріг сприйняття для повітряної провідності (сигнали подаються через навушники) і для кісткової провідності (сигнали подаються кістковим вібратором, прикладеним до кістки за вухом). Діаграма порогів сприйняття звуків шляхом повітряної провідності позначається суцільною лінією, а порогів сприйняття звуків кісткової провідності – пунктирною лінією. Велике значення має присутність або відсутність на аудіограмі кістково-повітряного інтервалу. Кондуктивна приглухуватість має місце, коли крива кісткової провідності лежить на рівні 0 дБ, а повітряної провідності лежить нижче, але не виходить за межі 60 дБ. Таким чином, завитка працює правильно, тобто відбувається порушення провідності акустичних коливань в середньому або зовнішньому вусі. При сенсоневральній приглухуватості (пошкодження нейросенсорних елементів органу слуху) криві кісткової та повітряної провідності знаходяться поруч одна одної. У такому випадку немає кістково-повітряного інтервалу. При глибокій сенсоневральній приглухуватості іноді немає можливості визначити криву кісткової провідності з технічних причин. При змішаній приглухуватості аудіограма має риси характерні для кондуктивної (присутність кістково-повітряного інтервалу) і одночасно сенсоневральної приглухуватості (крива кісткової провідності знаходиться нижче в порівнянні з нормою).

       Якщо різниця у сприйнятті одного та другого вуха складає 40 дБ або більше, необхідно заглушити шумом краще чуюче вухо (щоб не настало «переслуховування сигналу»). Тоді може виявитися, що дитина користується тільки одним вухом, чого не можна побачити на аудіограмі (якщо не заглушити одне вухо). 

       Там, де не вдається виконати тональноу аудіометрію через відсутність співпраці пацієнта, головним чином це стосується маленьких дітей, використовуються об’єктивні дослідження, завдяки яким ми можемо провести діагностику органів слуху вже в перші дні життя дитини.